Використані матеріали:
1. І.Бугаївський. Історичні свідчення з роману та повісті.
2. Свідчення колишніх учнів.
3. Дослідження юних істориків Литвинівки проведені у 1967 році, присвячені 50-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Проведені під керівництвом Дяченка Федора Васильовича, який був на той час вчителем історії у Литвинівській школі.
4. Рядки з віршів колишніх учнів.
...Не забути, звичайно, ніколи
Нам відсутність в негоду доріг,
Шлях священний до „земської” школи
Та її життєдайний поріг.
Ми дорослими стали не за ніч,
У навчанні час плинув-летів;
І загально шанований Даніч –
Уособлення тих вчителів...
Бондаренко В.І.
Так було…
Село наше давнє його історія сягає в глибину віків. Розкинулось воно в широкій долині, а навкруги безмежні степи і степи. Земля жирна, родюча.
Ще півсотні років тому через село протікала глибока і стрімка річка; її береги обрамляли красуні-верби, високо підносячи в небо свої розкішні віти. Особливо привабливим було село весною. Зеленіли соковитими травами луки, цвіли білим покривалом тернові садки. Білі жатки і хліви доповнювали пейзаж.
І кожний, хто в’їздив у село, мабуть, говорив: „Красиве село, добре живуть.”
Та не в усьому подорожній був правий. Село наше справді було і є красивим. Але життя в ньому за царату було тяжким і похмурим. «Кращі землі не нам, а багатіям», – говорила литвинівська біднота. З 850 господарств 50 не мали на подвір’ї навіть курки, а в 150 дворах була лише одна конячина. Злидні і нестатки були постійними супутниками майже кожної сім’ї, трудівники села не мали ні часу, ні засобів для того, щоб самим навчатись і дітей своїх вчити.
У середині ХІХ ст. духовенство починає здійснювати в селах деякі питання просвітницького характеру. Так 1 вересня 1845 року у Литвинівці почала працювати церковно-приходська школа.
Згідно інструкції – в училищі (так званій школі) могли навчатись тільки хлопчики не молодші 8 років по добровільній згоді. Наставниками училища повинні були бути служителі місцевого духовенства – попи або диякони. В училищах викладались:
– російська граматика, читання книг цивільної та церковної печаті та чистописання;
– закон божий, по короткому Катехізису та священній історії;
– чотири дії арифметики, вміння рахувати на рахівниці;
– початкове і головне пізнання сільського господарства та коневодства.
Погодились навчатися у Литвинівській церковно-приходській школі 30 хлопчиків. Її наставником став місцевий священик Іван Наумов. Він добровільно, без всякої платні, уступив свій дім для школи. Згодом протягом багатьох років кінця ХІХ – початку ХХ століть навчав дітей «закону божому» дяк Микола Мухін.
Не глибоке і свідоме розуміння вивченого, а „зубрячка” була головним методом навчання. За найменші провини учнів жорстоко карали: били, ставили на коліна, залишали без обіду.
Земське початкове народне училище з трьохрічним навчанням було відкрите в Литвинівці у 1869 році. Але діючий заклад не міг осягнути освітою дітей на селі, тому що не вистачало будівель, вчителів, у бідних батьків не було у що вдягти та взути дітей. А деякі підлітки були віддані у найми і не мали змоги відвідувати заняття. Протягом ряду років сільська школа містилась у звичайній селянській хаті.
Наприкінці минулого століття в селі була майже поголовна неписемність. У 1903 році закінчилось будівництво цегляного приміщення земської школи. В ній працювали дві вчительки. Але й після цього в чотирикласній земській школі навчалося лише близько 40% дітей шкільного віку. У 1905 році з 592 дітей шкільного віку (хлопці 7-13 років, дівчата 7-11 років) у земській школі навчалось 77 дітей, у церковно-приходській – 17.
Шляхом подвірного обходу виявлено, що з 103 чоловік 1887-1910 років народження лише 37 навчалися в школі, з них 16 чоловік закінчили 1-2 класи і навіть менше.
«Ходив у школу дві зими, – розповідає Семен Андрійович Юрченко (1899р.н.), – Жилось важко і батько віддав мене погоничем за плугом до багатого односельця. А влітку я пас куркульську худобу. Більше в школі не довелось навчатись».
Не кращим було дитинство і Івана Никифоровича Гніденка (1894р.н.). «Провчився я, – говорить Іван Никифорович, – лише два місяці. Через великі злидні довелось іти наймитувати».
«Дуже хотілось мені навчитись писати і читати», – каже Яків Васильович Войтенко (1887р.н.), та не довелося йому переступати шкільного порогу, не ходив він зовсім в школу, бо ні в чому було. «Тепер, хоч бий деяких дітей, щоб вчились, а тоді - били, щоб не вчились», – продовжує старий свою розповідь.
Тільки одиниці закінчували повністю земську школу, але «до дальшого навчання не допускали нашого брата – бідняка» – з гіркотою в горлі говорить ветеран колгоспу ім. Свердлова Максим Федорович Шавлак (1895р.н.)
В селі жодна людина не мала не тільки вищої освіти, а навіть і середньої.
Особливо обділені, в розумінні освіти, були жінки. З 103 опитаних – 49 жінки. З них навчалися в школі тільки 8. Неписемність серед жінок вважалась якимось закономірним явищем. «Не ходила я в школу. Дівчатам не йти в солдати, нехай прядуть та волів пасуть – говорили нам», – згадує Афанасія Митрофанівна Кривонос (1887р.н.), яка на все життя залишилась неписьменною.
Геть не писемність!
«Геть неписемність!» – такий лозунг висунула Радянська влада. В Литвинівці, як і по країні, створювались лікнепи, де навчались грамоти вже літні люди. «Я став грамотним уже за Радянської влади, коли були відкриті лікнепи, – говорить Павло Федотович Антоненко. – Після роботи, увечері ми йшли в школу і вчились писати, читати. Старались. А вранці в школу йшли наші діти. Якби не було Радянської влади, то і ми і діти наші залишились би неписемними».
За спогадами в період з 1929-1939 рік ліквідували свою неписемність близько 120 селян. У 1928-1929 роках учнів перших класів навчала Ткаченко Марія Антонівна, 2-3 класів - Негробов Павло Олексійович, 4 класу - Василь Олексійович Ліннік.
Велику роль у поширенні освіти серед селян відіграв народний вчитель Андрій Микитович Бабічев. Славний довголітній шлях пройшов він на ниві народної освіти. Сам виходець з селянської сім’ї, Андрій Микитович мусив подолати безліч перешкод, щоб одержати освіту в царській Росії. З шести років почав пасти гусей, свиней, овець, і це продовжувалось до тринадцяти років. З дев’ятирічного віку до тринадцяти років роботу пастуха поєднував з навчанням у школі, яку закінчив у 1892 році. А потім з великим зусиллям йому пощастило закінчити Старобільське міське училище. Восени 1897 року при Старобільський гімназії Андрій Микитович витримав екзамен на звання вчителя. З того часу і почалась його педагогічна діяльність. 27 листопада 1947 року трудящі села і педагогічна громадськість району відзначили 50-ти річчя педагогічної діяльності вчителя Литвинівської семирічної школи Андрія Микитовича Бабічева.
В день свого трудового ювілею Андрій Микитович був відзначений знаком „Відмінник народної освіти”. Наслідуючи приклад батька, стала вчителькою і його донька Бабич Надія Андріївна, своє життя вона присвятила навчанню дітей початкових класів.
Після тяжкої і тривалої хвороби Андрій Микитович Бабич помер. В останню дорогу його прийшли проводити сотні односельчан, учні Литвинівської середньої школи.
Серед тих, хто навчався у Андрія Микитовича, хто невмілою рукою вивів перші літери і прочитав по складах „Катя їла кашу...”, йдуть по життю лікарі та інженери, військові та агрономи, художники та зоотехніки, вчителі. Пам’ять про свого вчителя вони пронесли через все життя.
У 1930 році було запроваджено загальне обов'язкове початкове навчання, і всі діти 8-9 років сіли за шкільні парти. Вже в 1932-33 навчальному році був відкритий п'ятий клас, а в наступному - шостий. Литвинівська початкова школа стала семінарією. Директором школи з 1932 по 1941 рік був Чебанов Микола Володимирович.
Разом з ним працювала в школі і його дружина Ольга Олексіївна. 35 років життя віддала вона навчанню дітей. Тільки в Литвинівській сш вона пропрацювала 25 років. Всім випускникам довоєнної Литвинівської семирічки і багатьом іншим учням дала Ольга Олексіївна математичні знання. Любов до професії вчителя вона прищепила своїм дітям. Обидві її доньки Євгенія Миколаївна та Ніна Миколаївна працювали в рідній школі вчителями математики до виходу на пенсію.
Вчителем був і зять Ольги Олексіївни, Дяченко Федір Васильович (чоловік Євгенії Миколаївни).
Він пройшов всю війну і був учасником Параду Перемоги. В школі викладав історію, був керівником історичного гуртка, вів велику громадську роботу. Але смерть обірвала життя фронтовика. Син Євгенії Миколаївни та Федора Васильовича продовжив династію вчителів – Дяченко Віталій Федорович директор школи с. Лісова Поляна Марківського району.
Вчителі й техпрацівники Литвинівської семирічної школи 1928 рік.
Так протягом перших двох п’ятирічок в селі було здійснене не тільки загальне обов’язкове початкове навчання, а й впроваджена загальна семирічна освіта. Швидке зростання кількості учнів зумовило зростання і педагогічного колективу школи. В 1936 році в школі працювало близько 15 вчителів. Серед них: Негодіна К.Ф., Клименко М.К., Гвоздік М.П., Бурим Д.О., Садовенко М.Т., Чебанов М.В., Рачинський І.К., Чебанова О.О., Шкарупа П.Т., Капацій Т.С., Черв’як В.І., Бурим О.І., Бабичов А.М.
Великою подією в житті села був перший випуск учнів 7 класу Литвинівської нсш у 1936 році. 27 дітей колгоспників, службовців, робітників села одержали неповну середню освіту. А потім щороку десятки вихованців Литвинівської нсш одержували свідоцтва про неповну середню освіту і йшли навчатися далі: в технікуми, десятирічки і інші навчальні заклади.
Поповнювався педагогічний колектив новими вчителями і вихователями. Серед них були Бабичов І.В., Бондаренко В.А. – наші односельчани, що закінчили Старобільський педтехнікум.
За переписом 1939 року письменних віком від 8-9 до 40 років серед жителів села Литвинівки було більше 80%. Особливо відрадним було те, що значна їх частина мала неповну середню і середню освіту.
В 1939 році Литвинівська неповна середня школа була реорганізована в середню, в ній було відкрито восьмий клас. В наступному 1940-1941 н.р. в школі було вже два восьмих і один дев'ятий класи.
Але війна, нав’язана нашій країні гітлерівською Німеччиною, тимчасово перешкодила дальшому розвитку середньої освіти в селі. Майже всі чоловіки-вчителі були призвані на фронт і з зброєю в руках захищати рідну Батьківщину. Гвоздик М.П., Гніденко Т.Ф.—загинули в боях, Бурим О.Т. був тяжко поранений і повернувся додому інвалідом Великої Вітчизняної війни. Багато загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни і колишніх вихованців Литвинівської середньої школи.
Більше ніж півроку село Литвинівка було під гнітом німецько-фашистських окупантів.
Не дбали носії «нового порядку» про освіту і знання дітей: шкільні меблі, наочні посібники, бібліотека були пограбовані, знищені. Навчання учнів 5-7 класів було заборонено.
На новому піднесенні.
В січні 1943 року село Литвинівку було визволено з-під гніту фашистської окупації. Тяжкі наслідки залишили після себе гітлерівці. Разом з усім народом трудящі села, напружуючи всі свої сили, поступово відновлювали колективне господарство, налагоджували роботу вогнищ культури.
Вже з лютого місяця 1943 року почалося навчання 1-7 класів, а незабаром був укомплектований і 8 клас. Директором був затверджений Мазур І.В.
«Це були дуже тяжкі часи для нашої країни. Боліли рани війни. Ручок, чорнильниць, зошитів зовсім не було, або не вистачало, – ми з трудом діставали старі газети, книжки й писали диктанти, твори. З гільз патронів робили саморобні ручки. Наші матері, старики, інваліди Вітчизняної війни, які повернулись додому, відроджували господарство. Ми ж, діти, прагнули добре навчатися, щоб стати корисними людьми нашого суспільства», – згадував колишній учень Литвинівської сш, майор Радянської Армії Микола Прокопович Бальбух.
Перший випуск 10 класу Литвинівської середньої школи відбувся в 1946 році, 12 дівчат і 1 хлопець одержали атестати про середню освіту. 11 з них потім закінчили педтехнікуми, учительські й педагогічні інститути, стали навчати дітей.
З 1946 року по 1967 рік Литвинівська середня школа зробила 14 випусків 10 і 11-класників ( у 1948-1952 роках і в 1961-1963 роках випусків 10 класу не було).
Литвинівська школа розміщувалась у трьох приміщеннях. Приходська – у центрі села. До революції це приміщення було будинком крамаря. Зі спогадів старожилів, Егеєнко (крамар) був хорошою людиною, коли бідні люди брали у нього в крамниці необхідний товар у борг, але все одно не були у змозі за нього заплатити, то крамар прощав борг. А коли була революція, то крамар роздав (безкоштовно) весь свій товар людям, а сам утік. Церковна – біля приміщення Храму. У цьому приміщенні розташовувалась школа і до революції. А у роки Великої Вітчизняної війни у цьому приміщенні була лікарня. Тепер – це будинок попа. Земська – біля стадіону. Класів у школі не вистачало і тому вчились у дві зміни.
За часів Радянської влади держава піклувалась про розширення навчально-матеріальної бази школи. Поза її стінами не залишалася жодна дитина шкільного віку. Життя школи було багатогранним. Учні навчалися, працювали, культурно проводили свій вільний час. В школі діяла піонерська дружина, яка носила ім’я героя-молодогвардійця Олега Кошового. Піонери прагли старанно навчатись, збирали металевий брухт, макулатуру, вирощували пришкільний садок, приймали участь в демонстрації присвяченій Великій Жовтневій соціалістичній революції.
У серпні 1958 року був призначений директором Литвинівської СШ Даніч Микола Дмитрович. Людина, яка на собі винесла тяготи війни. Цілеспрямований, освічений, вольовий він завжди користувався повагою колег, учнів та батьків.
З 1958 по 1979 рік працював директором школи Даніч Микола Дмитрович. 20 років керівництва школою... крім того він викладав російську мову та літературу. На уроках вчитель не тільки навчав російської мови, але й виховував у дітей кращі риси людини: доброту, щирість, людяність, відвертість. Завжди уважний, вимогливий і справедливий – таким запам’ятався не одній сотні випускників. Нагороджений знаком „Відмінник народної освіти ”. Після виходу на заслужений відпочинок, завжди був почесним гостем під час урочистих заходів у школі. Смерть Миколи Дмитровича, після тяжкої хвороби, стала великою втратою для школярів та колишніх учнів школи.
У 1987 році у зв'язку з подіями у Вірменії в Литвинівку переселились 8 сімей азербайджанських біженців. Діти навчалися у школі, дорослі працювали у колгоспі. Учитель за фахом, Мамедов Олексій Музафарович – викладав історію у школі.
У 1989 році вони виїхали до Азербайджану.
У 1987 році 15 квітня було розпочато будівництво нового приміщення Литвинівської школи. У будівництві приймали участь робітники усіх підприємств і організацій села. І 28 грудня 1988 року відчинило двері для освіти нове приміщення школи.
За майже 20 років існування нового приміщення школи, її директорами були: Петренко Зоя Гаврилівна, Овчаренко Віктор Олександрович, Гураєвська Раїса Іванівна, Лисак Василь Іванович.
Кожного року 1 вересня в школу приходять все нові й нові вихованці (яких з кожним роком стає все менше). Їх зустрічають досвідчені вчителі, чисті світлі класи...
Наша школа сьогодні
Під час великої перерви є змога Більше за все ми любимо
пограти в теніс грати у футбол
«Перша вчителька, як мати…» Наш комп’ютерний клас
Колишні випускники нашої школи
Лине час… Кожного року залишають рідну школу випускники. Потім вони продовжують навчання у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах, працюють у різних куточках нашої країни. І згодом, коли стають відомими людьми, не забувають свою школу, рідне село. За давньою традицією, кожен рік у останню неділю червня (День молоді) випускники минулих років збираються на зустрічі. На яких вони повідомляють про свої успіхи…
Петренко Зоя Гаврилівна випускниця Литвинівської школи, закінчивши Луганський педінститут, приїхала працювати у рідну школу. Довелось трудитись на різних посадах: завучем з виховної роботи, вчителем української мови та літератури.
Неодноразово брала участь у районних змаганнях з шахів. У 1976 році була призером районних змагань, зайняла ІІІ місце в обласних і брала участь в чемпіонаті України. Згодом була обрана депутатом сільської Ради, і на першій же сесії Зою Гаврилівну обрали секретарем сільради. Після повернення до школи, була директором школи. Саме під її керівництвом будувалась нова школа. Про ті часи Зоя Гаврилівна навіть вірш склала:
Почнемо все по порядку, І ось нарешті під Новий рік
Як було усе спочатку: Час будівництва швиденько стік
І як школа будувалась, Всі ми раділи, все розглядали:
І як нам усім не спалось, Новенькі меблі, просторі зали,
Майже два роки. Їдальню красиву, шикарний спортзал,
Це було в часи недавні, Майстерні і спальню, і навіть підвал.
Що були для нас не марні І ось тепер у зеленій долині,
Бо у квітні в середині, У самісінькім центрі села,
Нову школу ми розбили А не десь у якійсь самотині
На ділянці в 1 га. Стоїть школа, тепер – не мала.
Довелося потрудиться, В ній працюють вчителі-трудяги,
Упізнать, що це: „не спиться” 19 скромних, чесних і простих.
На будові покрутиться, Вчать дітей вони не ради слави,
П’ять уроків провести... І не ради почестей яких.
Як могли ми це знести? Віддають знання вони глибокі
Два роки ми працювали Учням всім, хто хоче здобувать
І спочинку ми не знали, Істини безмежнії висоти
Прибирали, фарбували, Щоб колись країну прославлять.
Класи всі ми оформляли.
Згодом була завучем з навчально-виховної роботи, за станом здоров’я стала тільки вчителем, вела поетичний та театральний гуртки у школі, які з захопленням відвідували діти. Її чоловік, Олександр Петрович, також працює у школі, вчителем фізкультури. Зараз Зоя Гаврилівна на заслуженому відпочинку, але для її учнів вона завжди залишиться улюбленою вчителькою. А її пісня є своєрідним звеличанням Литвинівки.
Бугайов (Бугаївський) Іван Артемович народився 7 червня 1913 року у слободі Литвинівка на Луганщині. Освічений – гірняк, історик. По роду занять – робочий-шахтар, інженерно-технічний робітник, громадський діяч. Офіцер Радянської Армії – гвардії капітан у відставці . У 1941-1945 роках воював проти німецько-фашистських військ на Північно-Західному фронті, у районі Старої Русси. Воював на Курсько-Орловській дузі. Учасник штурму Кенігсбергу. Декілька разів тяжко поранений та контужений. Відзначений нагородами влади. Автор роману «Орлина воля» та «Обитоцької повісті» які розповідають про історію нашого села.
Неклюєнко Микола Павлович народився 2.10.1929 року. Закінчив 7 класів Литвинівської школи, потім учився у ФЗО, працював на шахті, потім працював чоботарем . А згодом закінчив художнє училище м. Луганська, Харківський художній інститут театрального відділення. З 1974 року член спілки художників Севастопольського художнього фонду. З 1980 року мешкає і працює у Криму Бахчисарайського р-ну с. Вілено. Зараз на пенсії, працює для себе, для душі. Його картини виставлялись на виставках у Києві , у Москві, у Петербурзі, Берліні. Одна з його картин належить сільському будинку культури.
Мова Віктор Іванович народився у 1939 році. Після закінчення Литвинівської школи навчався у Старобільському сільгосптехнікумі на плановика. Працював, до армії, у колгоспі. Потім вступив до Харківського політехнічного інституту по спеціальності автоматика та електропобудова. Після закінчення навчання отримав направлення у Київ на завод Електронмаш. Спочатку працював головою завкому, потім головним інженером, тепер генеральним директором. Працює, хоча і на пенсії. Завдяки йому наша школа отримала другий – поновлений комп'ютерний клас.
Бондаренко Василь Іванович колишній випускник Литвинівської школи. Зараз працює у Луганському національному аграрному університеті ректором і пише прекрасні вірші. Один з них він присвятив 300-річчю нашого села, рядки з якого є епіграфом до цієї теми.